28/11/2022

Страсний тиждень у Червоноградській громаді розпочався сумною подією: 18 квітня відразу у трьох храмах Червонограда та Соснівки прощалися із загиблими на Сході України Героями

121590166_802966280476454_8137428492786937044_n
IMG-9ce67b692672c247365ddafe48a3c367-V (1)
IMG_20220420_144748 (2)
IMG_5813-2

«Мене вже немає! Я загинув у битві...»

Страсний тиждень у Червоноградській громаді розпочався сумною подією: 18 квітня відразу у трьох храмах Червонограда та Соснівки прощалися із загиблими на Сході України Романом Олійником, Миколою Матвіївим та Олександром Чубом – Героями, які відчули поклик захищати рідну землю від рашистського загарбника, стали тими, хто готовий жертвувати все і до кінця – свої життя…


Від таких новин серце рветься на шматки, і не знати, як пережити велике горе родинам і висловити їм свою підтримку. Бо навіть найсердечнішого співчуття – просто замало. «Помстимося за всіх наших загиблих Героїв… Назавжди у пам'яті. Герої не вмирають!», – дають присягу побратими, розповідає газета «Вісник» (№8, 21 квітня).


 


«Життя прожив гідно…»


Ці рядки із пісні гурту «Тартак» друзі написали у прощальному пості, присвятивши їх соснівчанину Саші Чубу. А йому у березні виповнилося лише 25…


Олександр Чуб хотів бути військовим. Мама, пані Олена, розповідає, що є навіть дитяче фото, де син у формі. На похорон сина вона приїхала з Італії, де працює вже понад двадцять років. Але шлях до мрії не був для хлопця простим. Після 9-го класу вчився  в ліцеї в Червонограді на зварника, а далі хотів стати курсантом військового ліцею. Не вийшло: коли здавав документи, йому натякнули, що диплом зварника дуже знадобитися на будові в якогось керівника, а ні – то кинемо на АТО… А син хотів вчитися, займатися спортом… І він обрав інший шлях – пішов в армію, де згодом підписав контракт. «Я цього не знала, він мені не сказав, старався, щоб мені було спокійно, щоб я за це не думала, – каже мама Героя. – Вже потім дізналася, що у 2017 році Саша був в зоні АТО/ООС  кілька місяців. Після цього вступив у Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Дуже переживав, чи приймуть його, хоч і мав хорошу характеристику зі служби. Місяць тому отримав звання лейтенанта. Мав закінчити навчання у травні цього року. Але його життя обірвалося на війні… 17 березня йому виповнилося 25 років. 


Вже був на Сході, я цього не знала, питала: «Сашенька, як у тебе справи? А він відповідав: «Мамо, часто не дзвони, бо я на службі. Після 24 лютого був на Яворівському полігоні, за день до вибуху їх забрали, а один з його друзів там загинув… Сина, я так розумію з розповідей його знайомих, забрали на нульову лінію. У його підпорядкуванні було кілька солдатів, знаю, що одного мій Санік врятував. Мені писав смс: «Цьом-цьом, все добре». І я розуміла, що він там, бо то його обов’язок. А своїм друзям казав: «Тут все гаряче… Я, мабуть, не виживу…». І просив: «Якщо мене не стане, хочу, щоб на похороні звучала пісня «На могилі моїй посадіть молоду яворину...» Ця пісня у понеділок звучала на кладовищі...»


Коханій Саші Софії дуже важливо, щоб всі знали, як він любив Україну. «Я люблю кожен сантиметр своєї землі. Ніколи не втечу… Настільки люблю Україну, що слів бракує.», – написав дівчині. «Я знала, що почую таку відповідь», – відповіла вона. І ще: він дуже переживав не за себе, а за життя своїх побратимів…


«13 березня, в середу до полудня, я вже знала про смерть сина, мені зателефонував старший син Роман, який живе на Полтавщині. Чомусь йому зателефонували. Саша народився на Полтавщині, куди мене направили на роботу після Львівського музучилища і де я вийшла заміж, але він у нас хлопець соснівський. – продовжує розповідати мама. – Саші було 3,5 рочки, коли я привезла його до батьків у Соснівку, а сама поїхала  заробляти на краще життя для дітей. Він став улюбленим внуком. Усі троє моїх синів виростали не балувані. Саша знав, що гроші треба заробити, відчитатися, на що вони витрачені. На похороні були його друзі, однокласники, і пригадували різне: «Тьотя Лєна, ви коли верталися додому, то Саша завжди казав: «Пацани, мама їде! Прибираємо в хаті…». Завжди посміхався, завжди виручить. Красень з таким прізвищем! Дуже любив собак, йому на 25 років друзі хотіли подарувати собаку. «Та куди мені зараз...», – відповів. Посадив на дачі садок і просив свого друга Юру, щоб пішов сфотографував, як цвітуть персик, вишні, черешні яблуньки. Востаннє ми бачилися у серпні. Він вчився, а на вихідні, коли не було чергування, його відпускали і з радістю їхав у Соснівку, яку і я дуже люблю. Йшов на пробіжку, а тоді ми снідали. Дуже любив борщ варити. Навіть не знаю, як навчився. Я хвалила, казала, що так і треба, щоб дружині допомагав. Він мав дівчину, з Софійкою планували одружитися. Саша дивився на свої дитячі фото і казав: «Який я тут пухленький. Класний я був малий. Хочеться і мені колись такого мати». «Все буде, сину», – вірила і я. Ніколи нічим не хвалився. Коли повернувся з АТО, отримав дві медалі і грамоту, поклав їх в шухляду. Сказав, що всім такі давали. Зачіпало його, коли показував посвідчення, а водії через це злилися. А тому дуже запам’ятав, що десь років 4 тому на Полтавщині, коли купував квиток до Котельви (саме там він народився) касири йому дякували, казали, що вклоняються за те, що такий молодий хлопець вже був в АТО. Казав, що ніде в Україні до нього так не ставились, тільки на Полтавщині. Ці слова його дуже окрилили!»


Мама Сашка поки що залишається в Соснівці. А після сорока днів знову поїде до Італії.  За кордоном зараз і старший син Роман, працює на фурі. Боляче переживає смерть молодшого брата, у день похорону розповів матері, що зайшов у невелику католицьку церкву у Франції, поставив свічку за Сашу, сидів і плакав. Із трьох братів тепер він залишився один, пів роки тому раптово помер середній брат Руслан. 


 


Мама чекала сина на день народження


39-річний Микола Матвіїв підписав контракт на військову службу восени минулого року.  


«В березні він мені так дзвонив, так дзвонив, хоч і не можна було часто, по них гради били день і ніч. Казав: «Мамчик, не ходи на базар, під’їдь на таксі, я тобі гроші скину». Просив, щоб я купила собі морозиво, і потім перепитував, чи з’їла…». У кімнаті смутку храму Пресвятої Богородиці Владичиці України пані Галина з паличкою стоїть біля труни з сином, бо має проблеми з обома колінами, але присідати ніяк не хоче. «Коля говорив своїм друзям: я мамі гроші на коліна обов’язково назбираю… Дуже добра була дитина. Навчався у школі № 1, в 55-му училищі, а вже, коли працював, вступив ще й у технікум, але не закінчив. Мав золоті руки. На «Львівській вугільній компанії» пропрацював електрозварником близько 12 років. Коли якась аварія, за ним навіть вночі приїжджали, бо знали, що залізе в будь-який куток, зможе заварити будь-яку неполадку… Ніколи нікому не відмовив у допомозі, сусідам завжди допоможе. Відслужив в армії в ракетних військах. У 2014 році Коля був на кордоні. Отримав грамоту від командування за те, що виявив п’ятьох нелегалів і їх затримали. Потім сам пішов в АТО: був рік під Попасною, шість місяців у Мар’їнці. Минулого року син хотів на шахту влаштуватися. Але не вийшло. Про те, що знову хоче йти на контракт в АТО, нічого не говорив. А тут у вересні раз і вирішив – йду.  Хлопці з передової, які були поранені і зараз лікуються в госпіталі (і які бачили, як загинув Микола), казали, що Коля мав такий бойовий дух, що з ним не боязко було йти в бій. Був кулеметником.


Я виховувала сина без чоловіка. І він завжди про мене дбав. Просив якісь довідки зібрати, коли повернеться, в соцзахист занесе на допомогу.  Коля мав приїхати у відпустку. В лютому ще перед війною подзвонив і сказав, що взяв квиток на 2 березня і 4 березня, коли в нього день народження, мав бути в Червонограді. Просив спекти йому чотири торти. Пообіцяла, що спечу. Він любив солодке: вафлі, цукерки, печиво, шоколадки – я відправляла йому посилками. З вересня чотири посилки надіслала. Дуже любив «Дамський каприз» на 12 медових коржів. А сам навчився і готував піцу.


Син не розповідав, де саме зараз знаходився, я так розуміла, що десь в Луганській області. 1 квітня спочатку подзвонив, а потім написав смс, що їде в готель, де не буде зв’язку. І я чекала. 9 квітня вже лягла спати й тут дзвінок. «Добрий вечір. Я від Колі Матвіїва. Він просив переказати, що з ним все добре». А 14-го вдень дзвінок, я щойно повернулася з базару, дуже чомусь додому поспішала: «Галина Терентіївна, це з військкомату. В нас погані новини…»  – «Ранений?!» – «Загинув, 11 квітня…». Я плакала, кричала, в розпачі подзвонила племінниці Наталі, сестрі Олі…». Потім прийшли до мене з військкомату, з міської ради, принесли повідомлення, кажуть, що син Герой… А я все питаю: може, однофамільці? може, помилка?!, може, ранений?!. 


А вчора (17 квітня) привезли наших хлопців. Ми не відкривали… Знаю, що двоє загинули від кульового поранення в голову…


Жодного разу за цей час Коля мені не снився, і зараз не відчуваю нічого, плачу, заспокоююся, розумію, що мушу змиритися. 


Був завзятим рибалкою, назамовляв собі вудочок дорогих, стоять не розпаковані… Ми живемо в однокімнатній квартирі. Він так тішився, коли замовляв через інтернет-магазини щось додому. І за останні місяці стільки покупляв: блендер, міксер, мікрохвильовку. Мені – телефон за 7 тисяч… В січні купила нові чобітки – син просить: сфоткай. Як вмію, так фоткаю, а він у відповідь значок лайк, що все класно. 


Ніколи не жалівся, хоч по фотографіях видно, в яких умовах довелося хлопцям бути: по коліна в болоті… Дуже любив чистоту, ось сфотографував замочене у мисці прання, а на вулиці у той час 4 градуси морозу! 


На іншій світлині – букет троянд, які замовив мені на іменини. 23 березня питає: «Будеш вдома?» Я думала, воду хоче замовити, щоб я не йшла в магазин. А тут сюрприз – кур’єр квіти приніс від сина! Коля потім попросив: «Мамчик, покажи, який то букет!».


Дуже дякую усім, хто підтримував мене. Коли  стало відомо, що син загинув, сусіди повісили над під’їздом синьо-жовтий прапор, сказали: у нас тут Герой жив. Ми на хрест його пов’язали… 


У нашому під’їзді живе собачка Тося, всі сусіди її підгодовують. А Коля спеціально для неї м'ясо варив. У день похорону вона лежала на вході в під’їзд...»


Тітка Оля згадує, як маленький Коля прийшов на город, поливалка йому по пояс, а він набрав води й тягне. «Надірвешся…» А він у відповідь: «Ні, ти не знаєш, який я сильний…»


А мама розповідає, як сина по телевізору показали на початку цього року: «Був сюжет на 5-му каналі на Різдво. До воїнів приїхали журналісти, співають «Нова радість стала…»  І Коля там є, підспівує. Сто разів це відео передивилася… Тепер я одна...»


 

Опубліковано
28/11/2022
Автор
Галина ПАХОМОВА

Новини