01/10/2022

Позивний «Док»

IMG-179bc9c55e9b21566e8d36a6fab0d259-V
IMG-eb557de9cd713ccc0abc31ca6170e1a0-V
IMG-ef264929a6f63cf000da1eaf424643b4-V
IMG-1a181dbe487bc33ea77023d6b7d6a606-V
IMG-942b210aa23e3f66b40a3536448835f4-V
IMG-ac90c18dfe2ed8b7c0524a78533870d3-V
IMG-b6b1bb728348c35c1df9e3f4e3a97d93-V
IMG-7c2e2dc6c20b5eaab3572b8380ce4576-V
IMG-0b5fd20500275af28b78ae501c783f7a-V
IMG-150e951f9cf2d76faf7f70f351633f6f-V
IMG-4a15adb957bfa5921ae594cc0670d305-V

Позивний «Док»

Наручний годинник Сергія Кузьміва зупинився о 15:40 7 травня, а тіло відомого медика 10 днів шукали після бомбардування

Минув місяць з дня загибелі на війні 49-річного військового із позивним «Док». Дружина Іванна й сьогодні не може спокійно, без сліз розповідати про Сергія Кузьміва. Його знали та поважали земляки, тож тисячі людей прийшли віддати шану Герою…

— Сергій Кузьмів майже 15 років працював фельдшером Екстреної медицини катастроф у Соснівці, — розповідає дружина Іванна. — Оскільки ми почали будівництво будинку, він кілька років працював на двох роботах, було важко, тому згодом «швидку» залишив і працював у магазині TIR-запчастин. У 2014-му добровольцем пішов в АТО і зараз на війну також добровольцем у тероборону, хоч за станом здоров’я не мав там бути. Майже рік служив в АТО, з 24 бригадою стояли у Щасті, сильно застудився, відтоді не обходився без астматичних препаратів, кинув курити.


Сергія знали і поважали мешканці Соснівки. Одного разу коли працював на «швидкій», довелось приймати пологи. Новонародженого хлопчика назвали на його честь. Але Сергій був дуже скромним, не любив розголосу. Він – Людина з великої букви. Війна забрала у мене чоловіка, кохану людину, забрали батька у дітей, дідуся в онучки Яночки, сина у батьків, брата у сестри… Сьогодні рівно місяць, як його не стало і, мабуть, нема такої хвилини, щоб про нього не думати. Мені тяжко повірити, що війна забрала його, що Бог забрав саме його.


Сергій казав, що не може залишатися вдома, якщо він не піде, то вони прийдуть сюди. Тому їх треба зупиняти там. 24 лютого вранці у Соснівці хлопці, учасники бойових дій зібралися разом і поїхали у військкомат. Чоловіка за станом здоров'я не взяли, він повернувся додому. Наступного дня поїхали ті, кого не взяли, але Сергій знову повернувся. Відтоді разом із волонтерами кілька разів возив нашим хлопцям у Яворів те, що їм потрібно, потім разом з Мірою Дзюбінською возили на Львівський залізничний вокзал вареники. На роботу припинили ходити, він йшов до штабу Соснівської самооборони. І якось каже: «Іду в ТРО медиком». Казав, що їх поставлять на третю, максимум другу позицію. А поставили на «нулівку». Це він надавав першу медичну допомогу червоноградцеві Сергієві Ковальчуку та ще п’яти військовим, а далі їх відправив у госпіталь у Бахмут. Щоразу, коли Сергій телефонував, то говорив так, ніби прощався, розумів, що це може бути квиток в один бік, що може не повернутися. Крайнє СМС прийшло в суботу, 7 травня, о 5:40, написав: «Зайченя, привіт. Немає зв'язку. Коли буде зв'язок – дам знати. Люблю вас. Па-па». Він був у тій проклятій Білогорівці. Годинник на його руці зупинився о 14:40… Ми шукали його дуже довго, довгих 10 днів. Це було, як у страшному сні… Бомба впала просто туди, де знаходиться їхній штаб – він розташувався у приміщенні клубу. Там була 128 бригада і 80-ка. Вони знаходились у самому кінці бомбосховища. Розвідка попередила про можливе бомбардування, усі одягнули каски, бронежилети і вийшли звідти. Мені сказали, що він повернувся у той підвал за автоматом і саме в той момент прилетів снаряд.


Чоловік часто писав мені. Я казала, що всі його повідомлення видрукую і покажу як повинен чоловік ставитися до дружини. За 14 років спільного життя ми не кликали один одного на ім'я, завжди звертався до мене: «сонечко», «зайченя» і його улюблене: «ромашка»… Ми з ним навіть не сварились… Днем раніше чоловік скинув фотографію, де на картоні з-під ящика від руки були написані номери телефонів і сказав мені: «Сонечко, передзвони до всіх, скажи, що живі-здорові, тут збиті вишки й тому немає зв'язку». Я усіх обдзвонювала. У п'ятницю він написав, що спишемося, коли прийду додому після роботи. Але того вечора на зв'язок не вийшов. У суботу вранці написала йому: «Сонечко, де ти? Як ти? Чула, що вас бомблять». Бо мені зателефонувала одна із дружин військових і каже, що там пекло. У неділю вранці близько 7-ої мені телефонували усі, кого обдзвонювала напередодні і кажуть, що наших розбомбили. Я сподівалася, що його розкопали хлопці зі 128-ої або 80-ої бригад. Йшов день за днем, ми з сестрою Сергія Ірою телефонували скрізь – не знаю, що б я без неї робила. Сергія шукали 10 днів – він залишався під завалами. Біля Білогорівки протікає річка Сєвєродонецьк, і відразу за нею – орки. Соснівчанин Володимир Пурський був неподалік Білогорівки, коли бомбардували штаб. Він спеціально приїхав, щоби витягати та вивозити поранених. Шукав, кликав Сергія, тричі приїжджав за ним. Сподівався, що його хтось відкопав, але їх сильно обстрілювали градами, авіацією. Під час пошукових робіт навіть машина згоріла. А коли знайшли, тіло повезли у Бахмут до моргу. Та через обстріли ще два дні не могли вивезти у Дніпро. У неділю близько 4-ої ранку соснівські волонтери, зокрема Віталій Пархотюк, привезли його у червоноградський морг, на упізнанні була його сестра, бо я вже не могла…


Для батьків Сергія – це страшне горе. Щоранку, коли їхав на роботу, вони у вікні махали йому рукою… Упродовж 5 років ми будували хату для нашої сім'ї і не мали відпочинку. Цієї осені планували переїхати, а він навіть у будинку не встиг пожити! Там все зроблено його руками, хіба плитку не клав і не накривав. Він дуже відповідально ставився до усього, за що брався, все мало бути ідеально або ніяк. Ми планували як святкуватимемо його ювілей. Відкладали гроші, до яких не торкалися, я жартувала, що після перемоги поїдемо на море в Крим. У чоловіка і мого старшого сина Юрка (йому буде 18 років) День народження 12 серпня, а меншого сина Олежика я подарувала 13 серпня. Казала: «Ти в мене вимріяний в Бога!» Зі зв’язком там постійно проблеми. Хлопці волонтери мали інтернет Ілона Маска, то ділились з ним. Востаннє від нього прийшла есемеска з іншого номера, але він написав так, як до мене звертався лише він. Відразу зрозуміла, що від нього, бо тільки Сергій мене кликав по-особливому і обіцяв повернутися. Казав, що ніколи в житті не залишить мене, дітей, батьків, рідних… Я просила його подзвонити на відеозв'язок, бо дуже хотіла його побачити. Він дуже схуд, не бритий, казав, що набридли сухпайки… А я казала, що відгодую, коли повернеться. В нас були дуже ніжні стосунки, не тільки я розчинилась у ньому, але й він в мені. А тепер його нема. Не знаю як жити далі. Батьківські очі не висихають від сліз…


Сергій був надзвичайно близьким зі своїм батьком, як і наш 10-річний Олежик з ним, вони – найкращі друзі. І дуже за ним сумує. Коли під час похорону на кладовищі мер віддав синові синьо-жовтий прапор, яким була накрита домовина, сказала, що він – син Героя, тепер має свого особистого ангела-охоронця. Ніколи й думала, що така біда постукає у наші двері, а чоловік не повернеться. Щоразу, проводжаючи на роботу, дарувала йому повітряні поцілунки. Так було і того разу, та я не могла й збагнути, що бачу його востаннє. До речі, каску, бронежилет купила донька Сергія – Катя із зятем, які живуть у Варшаві. А форму і взуття купувати тут самі. Поки тривали пошуки чоловіка, ми усі разом ставали до молитви. Діти не ходили гуляти, сестра приїхала, молилися Псалом 90, щоб Бог оберіг тата. Я не могла знайти свого чоловіка, не знала де він: немає ні серед живих, ні серед мертвих… Дитина навіть своє Перше Причастя взяла заради спасіння тата. Та чуда не сталося… Чоловік ніколи не повідомляв де він, у якому місті, куди поїдуть. Та я відчувала, що щось станеться, бо він під час розмови давав настанову як жити далі, що є діти і я повинна взяти себе в руки.


У вівторок прийшло повідомлення з їхнього штабу про загибель чоловіка. У довідці зазначено: миттєва смерть, відкрита черепно-мозкова травма… У мене рука не підіймається, щоб видалити нашу з ним переписку. Це людина, з якою йшли нога в ногу, жили душа в душу майже 14 років. Працюю в перукарні і він щоразу приїжджав після роботи, чекав поки я завершу свою, допомагав прибрати. Ми завжди йшли, тримаючись за руки. Він любив життя, спортивний стиль одягу, щонеділі о 10-ій із ветеранами збирались на «марокані» — стадіоні 13-ої школи, грали у футбол…


На похороні були тисячі людей, прощання в храмі тривало майже дві з половиною години. Похоронна процесія від церкви розтягнулась аж до повороту на цвинтар…


Я і ще дві дружини військових організували збір коштів на авто для нашої тероборони. За тиждень зібрали 112 тисяч гривень, збір припинили, дівчата купили 3050 євро, хлопці з Автомайдану докладають і куплять машину за 4100 євро – вона вже в Червонограді. В суботу вже мають везти її, бо вона потрібна хлопцям.

Опубліковано
01/10/2022
Автор
Олександра ГУЗІЙ

Новини