28/11/2022

Після смерті військового Сергія Вівсяного його дружина й надалі продовжує допомагати ЗСУ

-5386731640748884006_121(1)
photo_2022-10-07_16-22-30(1)
photo_2022-10-07_16-22-34(1)

"Я усвідомлювала, що не так просто неушкодженим повернутися звідти, але надіялася, що все буде гаразд... Але до загибелі просто не була готова!"

Війна обірвала життя червоноградця, військового Сергія Вівсяного в липні. Його дружина Анастасія та мама воїна Любов Максимівна навіть після його загибелі продовжують допомагати ЗСУ. Анастасія продала на аукціоні свою картину, яку намалювала на початку війни, за 11 тисяч гривень, ці кошти передала на купівлю квадрокоптера.
Сергій закінчив 12 школу, є випускником Львівського професійного ліцею комп’ютерних технологій. Його добре знають у районі, багато футбольних команд з навколишніх сіл прагнули, щоби він грав саме у їхньому складі…
— У 2014-2015 роках Сергій служив у АТО, а після повернення працював на шахті «Надія», потім в «Агроінвесті». На військову службу пішов з меблевої фабрики «Сокме». Хоча давно говорив, що йому потрібно туди, до хлопців. Бо як може залишатися тут, якщо побратими там?, – розповідає його дружина Анастасія Вівсяна. — А одного дня, наприкінці листопада, прийшов додому і поставив мене перед фактом, що підписав контракт з ЗСУ як молодший сержант командир відділення роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону 14 бригади. Я не хотіла його відпускати, адже в нас маленька дитина, як маю справитись сама? Але він казав, що так буде правильно...
Він одразу поїхав на навчання. 11 лютого приїхав на третій День народження племінника, всього на один вечір, а вранці поїхав назад. Тоді ми бачили його востаннє.
Потім була ніч 24 лютого. Дитина погано спала, кричала уві сні, тож не спала й я. І біля п'ятої ранку Сергій написав мені у Вайбері: «Чому не спиш?» Я відповіла, що синочок капризує, плаче уві сні, а він пише таку фразу: «Напевно, відчуває, що війна почалась». Лише через кілька секунд я усвідомила його слова. «Насте, увімкни телевізор. О четвертій годині в нас була тривога, ми збираємося на війну», — ці слова увігнали мене в ступор… Лише згодом зібралася докупи, почали складати речі і переселилися до Сергієвої мами Любов Максимівни. На початках зв'язок із Сергієм був нормальний, міг на Вайбер зателефонувати, щоб малеча його бачила. Щовечора я включала синові відео, щоби не забував татка, щоби тоді, коли чоловік повернеться, малий знав, що приїхав татко. Але ми не дочекалися татка…
Спочатку їхня бригада була під Житомиром, потім в районі Києва, Миколаєва, Херсона, згодом – Харків, Луганськ, а в Донецькій області його не стало. Були періоди, що взагалі не виходив на зв'язок – тоді було дуже важко.
З першого дня вони стояли або на нульовій, або на першій лінії, тож були такі періоди, що до них ніхто не міг приїхати, привезти воду чи їжу.
— Яка справа вас поєднувала зі Сергієм?
— Пристрастю Сергія був футбол. Він грав за різні команди, за район, Волсвин, Себечів, Острів. Коли розпочиналися футбольні сезони, тата у вихідні вдома не було. На футбол я до сьомого місяця вагітності їздила. При можливості, з синочком їхали разом з ним. Навіть виготовила для чоловіка і сина однакові футболки із написом «Вівсяний 24» — займаюся художнім розписом одягу, проводила майстер-клас для дітей захисників України «Діти Героїв», розмальовували шопери, футболки для інших благодійних акцій. Сергій був дуже хорошим воротарем, перед сезоном він отримував тисячі дзвінків із пропозиціями виступати за ту чи іншу команду. Пропонували гроші, картоплю – хто чим міг, тим заманював. Але Сергій вважав, що справа не в грошах, футбол – це його віддушина, як для мене малювання. Ми це розуміли і підтримували один одного. Сергію подобалося, як я малюю, показував мої роботи усім, цінував те, чим займалася. Художньої освіти не маю, але пишу картини: мої роботи є в польському Любліні, Італії, скажімо, у французькій Тулузі картину виставлять на аукціон, а всі кошти підуть на допомогу ЗСУ. Створюю репродукції картин, на замовлення розписую стіни. Коли починала розписувати новорічні кульки на замовлення, чоловік йшов з дитиною гуляти на дві-три години, щоб я могла спокійно працювати. Так само коли вкладала своїх хлопців спати, на кухні сідала за полотно.
— Як ви познайомились?
— 3 роки тому на святкуванні Дня народження сина Юлі, з якою працювали у розважальному центрі, вона – офіціанткою, а я – адміністратором караоке. Коли я підійшла до їхнього столика і побачила Сергія, подумала, серйозний бородань, файний хлопець. Оскільки я працювала, тож святкування продовжили без мене і чекали, коли приєднаюсь до них. Та відвідувачів було багато і я ніяк не могла зачинити караоке-бар. Близько першої години ночі на роботі підіймаю очі – заходить Сергій, каже: «Я приїхав за тобою». Коли усі розійшлись, закрила караоке, він взяв мене за руку і більше не відпускав. Ми почали зустрічатися, потім жити разом. Одружилися, у нас народився наш Володимир, 28 липня синочку виповнилося два рочки. Все дуже швидко відбувалося, закрутилося і дуже швидко минуло.
Мені дуже шкода, що Володя не пам'ятатиме свого татка живим. Але я зроблю все, щоб він знав, що його татко – найкращий у світі, є Героєм, а для нього – супергероєм!
— Як ви дізналися про загибель чоловіка?
— День 2 липня для мене став моральним пеклом. Вийшло так, що всі дізнались про загибель Сергія раніше за мене. На одній позиції з ним служив хлопець з Волсвина, з яким грали у футбольній команді. Він розповів капітану, а той написав у їхній групі у Вайбері, що Сергія вже немає. Такі звістки розлітаються дуже швидко…, тож розпочалися дзвінки із дивними запитаннями: «Коли останній раз чула Сергія?», «Що із Сергієм?», «Як там Сергій?» І це викликало хвилювання, я напружилась. До мене зателефонувала кума, сказала що, хтось у соцмережі написав: «Вічна напам'ять Сергію», на що кажу: «Значить довго буде жити!», а виявляється, що не буде… Чоловік якраз заступив у наряд і почалась атака, наші хлопці відійшли, а коли перейшли в контрнаступ, то Сергія знайшли неживим. Він отримав осколкове поранення у черевну порожнину…
Мені сказали, що особисті речі передадуть мені. Я запропонувала хлопцям взяти навушники, повербанк, рюкзак – що кому потрібне. Головне, щоб привезли його телефон і щось з особистих речей, як пам'ятку для дитини.
— На похорон Сергія прийшло дуже багато людей…
— Були побратими з АТО. Я була вражена тим, що хлопці з його бригади, які перебували в госпіталі, приїхали попрощатися з ним. Було дуже багато друзів, футболістів, знайомих і просто пересічних людей, які прийшли вшанувати його, висловити нам свою підтримку та співчуття. Над могилою Сергія розвивається прапор «чотирнадцятки», який привезли хлопці… А ми дещо зібрали і передали їм.
Розумію, що треба триматися, але деколи так важко, не збагну, як далі жити? Я усвідомлювала, що не так просто неушкодженим повернутися звідти, але надіялася, що все буде гаразд. Але до загибелі я просто не була готова! Таке враження, що Сергій щось відчував: останній тиждень-два телефонував і казав: «Насте, я так шкодую, що мало часу проводив з вами, малим…» Я відповіла: «Приїдеш додому і все надолужимо! Хто його навчить стояти на воротах? Мусиш повернутися живим!» Адже перші кроки Володя зробив на футбольному полі, вболіваючи за татка. Знаю, що він дуже старався повернутися живим, але не вийшло. Сергія мені ніхто не поверне. Проте стараюся донатити хоча б трохи на потреби для його побратимів із думкою про те, що, може, це когось врятує, допоможе повернутись додому. Я в це вірю і це підіймає дух, що чимось можу допомоги. Мій брат зараз на навчанні у складі Національної гвардії. Стараюсь, коли прийде час змінювати хлопців, аби він мав усе необхідне, щоб себе захистити і повернувся додому живий.
Опубліковано
28/11/2022
Автор
Олександра ГУЗІЙ

Новини